Часто чуємо, що монашество, богопосвячені особи є серцем Церкви – Містичного Тіла Христового, його центром, ядром. Серце відчуває на собі працю кожного члена тіла, перекачує життєдайний носій – кров, по всьому тілу, до всіх його членів. Ми - як сердечний центр нашої Церкви – Вселенської Церкви, коли перебуваємо в зв'язку з Головою Церкви і остаточно - з Христом, отримуємо звідти завдання, переживання, відчуваємо труднощі і передаємо через кров – віру те саме всім його членам. Знаємо як людський організм працює, коли серце здорове і б'ється злагоджено, гармонійно і це відчуває усе тіло. Маємо досвід що стається з організмом, коли мале коло кровообігу працює краще, а велике - гірше.
Ми, котрі є в Церкві, покликані любити її як матір, котра неустанно провадить нас до найважливішого – до зустрічі з Христом, закликає нас чувати і мати світильники засвічені, щоб бути готовими на зустріч із Женихом. Зустрічі зі Спасителем та одні з одними є щоденними нашими подіями і завданнями на дорозі до дому Небесного Отця.
Ключ і розгадку цих завдань можна розглянути у світлі свята Стрітення Господнього. Наше внутрішнє життя стає зримим через кроки віри. Та часом сумніви засідають в серцях наших і тоді ми, так як праведний Симеон у свій час, хочемо поправити Слово Боже, «допомогти» Богові звершити справу. Ангел зупинив руку Симеона і Господь пообітцяв йому, що не помре доки це не здійсниться. Симеон чекав довго-довго, сотні років.
Наші сумніви і «кризи» наче б «зупиняють» наше життя. Час стає безмірно довгим. І тоді ми обов'язково вчимося жити вірою і надією. Так довго, як того хоче Бог. Це стає основними нашими невидимими здобутками. Це непростий шлях проходження через вузькі ворота молитви – протискання «через вушко голки». Не легко є почуватися малими і потребуючими. Наше самодостатнє «я» не любить цього.
Вкінці, коли віра і надія є достатні, приходить Святий Дух і приносить «полум'я вогненне» - Любов. Святий Дух провадить старця Симеона до храму. Він допомагає побачити Дитя, як каже апокрифічне євангеліє від Никодима: «Старець Симеон бачив Його пломеніючим, мов вогненний стовп, коли Його Матір, Пресвята Діва Марія, радуючись, тримала Його на руках».
Каже Папа Франциск, що надія- це чеснота малих, незначних. Великі і могутні, задоволені із себе не знають надії. Можливо і нас Господь часом кличе жити в мовчанці і покорі так довго, аж поки в немочах інших Господь не відкриє нам силу його дії, поки в цьому ми не побачимо Божого спасіння. Тоді приходить Святий Дух, як полум'я вогненне і спалює всяку нечистоту і дарує світло своєї любові.